Читати книгу - "Пісні про любов і вічність (збірник)"

На кухні чується дзенькіт розбитого скла. Діма переводить погляд камери на кухню.

На кухні знаходимо уламки розбитого дзеркала. На кухні нікого немає.

Ми затіваємо з Сашею суперечку про те, чи висіло біля печі дзеркало і якщо не висіло, то звідки ж узялися друзки.

Віктор гне свою лінію:

– Дивись, яка настоянка у них. Дев’ять сил. Ти знаєш, що означає дев’ять сил?

Я потихеньку виходжу з кухні та мимоволі зупиняюся від картини, яку бачу у вітальні.

– Добрий день, – вітаюсь я, привертаючи увагу оператора. Камера визирає з-за плеча. Ольгерд Костянтинович, вдягнутий у якесь лахміття, закутавшись у брудний коц, затягує в кімнату круглу каменюку, схожу розмірами на яйце дракона.

– Добрий день, – підіймає голову Ольгерд Костянтинович, наче вперше бачить мене. – Ну, допоможи вже, раз прийшов.

Я берусь допомагати йому. Удвох ми витягуємо каменюку на табуретку. Ольгерд Костянтинович, закутавшись у коц міцніше, втомлено сідає в крісло.

– Ольгерд Костянтинович, ми тут… Я тут привів деяких друзів…

Він дивиться на них через плече. Волосся його розтріпане.

– Бачу. Хоч я, Олеже, правду кажучи, не чекав від тебе такого. Зараз, тільки пігулку вип’ю, бо так башка болить…

Ольгерд Костянтинович зникає в сінях.

– Може, справді підемо звідси… – каже Саша. Вона ніколи не бачила Бориска і не знає, як їй поводитись. Здається, вона налякана.

– Може, ми невчасно?

Над нею нависає, урочисто всміхаючись, Віктор.

– Глянь, а казала, що не здивується.

– Я не здивована. Я просто бачу, що йому зле, тому, може, ми підемо…

– Я зрозумів. Ти не здивована, ти шокована.

– Він мені не подобається, от і все. Так що, знімаємо далі?

– Ольгерде Костянтиновичу, – кажу я до нього. – У моїх друзів сталась одна дивна пригода. Вітя, може, розкажеш?

Віктор підіймається з крісла і майже впирається головою в стелю. Він починає ходити кімнатою і розповідати, розмашисто жестикулюючи. Здається, своїми довжелезними руками він може охопити всю кімнату зразу. Ольгерд Костянтинович дивиться на нього знизу вгору своїми вицвілими блакитними очима, і якась оманна цнотливість освітлює його обличчя.

– Значить, так, – починає Віктор. – Ми приїхали в ці місця на кілька днів провести деякі дослідження. Ми чули, що ці місця особливі, це ж так?

– Для вас, чоловіче, ці місця особливі хіба що вдалою рибалкою. З вашою футболкою тут лише піти в кіоск, купити пива і сидіти на лавочці, а не гуляти тутешніми лісами.

– Ви маєте на увазі, що ми надто помітні? – Віктор торкається яскраво-червоної футболки з логотипом «Формули-1».

– Звісно. Якщо ви хочете хоч щось побачити тут, вам необхідно стати спорідненим із середовищем. Природа як Артеміда – вам треба бути непомітним, щоби підгледіти, як вона купається.

– Це наша ціль – бути помітними, – незворушно відповідає Віктор. – Вчора вночі… ми прокинулися від того, що хтось розпалив вогонь біля місця, де ми ночували. Вогонь горів не просто так, хтось розпалив його за формою певної фігури. Я замалював цю форму. – Віктор дістає з кишені записник і підходить до Ольгерда Костянтиновича. – Погляньте…

Ольгерд Костянтинович роздивляється малюнок.

– Гм… а середній відділ на сектори не було переділено?…

І серед цієї мазні озивається режисер:

– Так, стоп. Гаразд, але, Вітю, ти можеш ще раз спитати те саме?

– Ольгерде Костянтиновичу, ви мені вибачте, – починаю вдруге я. – Я випадково зустрів тут своїх друзів – ви ж знаєте, що в цих місцях випадковостей не буває. Їм потрібна допомога. Вікторе, може, ти розповіси?

Підіймається Віктор.

– Ну, значить так. Ми з товаришами, – Віктор вказує на Сашу і на Діму з камерою, – вирішили приїхати на кілька днів на півострів. Дослідити цю глушину. У нас є деякі задумки на майбутнє з приводу тутешніх місць…

– На майбутнє… – гмикнув Ольгерд Костянтинович. – Так, так. Продовжуйте…

– Ви щось знаєте про ці місця? – підіймається на повний зріст Віктор і загрозливо нависає над Ольгердом Костянтиновичем. – Розкажіть, нам важливо дізнатися якомога більше. У нас виникла деяка позаштатна ситуація…

Ольгерд Костянтинович задоволено посміхнувся.

– Я приїхав у ці місця на декілька днів, а залишився на все життя. Дивіться, щоб із вами не сталось такого ж, – сказав Бориско Саші. – Вони живі… Сюди потрібно приїжджати помирати… – Ольгерд Костянтинович кинув погляд у вікно. За вікном смеркалося. – Ну, власне кажучи, раз ви наважилися приїхати сюди, перед вами постає велика задача – зуміти звідси видістатися. І навіть якщо вам здаватиметься, наче ви виїхали з півострова, ваше життя може кардинально змінитися і ви блукатимете по ньому до кінця своїх днів.

– Тут були випадки самогубства… Ви знаєте щось про них?

– Самогубства… ну, тут цього повно. Особливо на осінь. Тут таке коїться… Коли ви бачите, як із цих дерев відлітає листя, треба мати дуже багато сил, аби втриматися від того, щоб і самому не відлетіти, слідом за цим покликом.

– Неспокійні будинки? – цікавиться Віктор.

– Купили один, он там, трохи нижче. Там жив наш оператор. – Ольгерд Костянтинович виразно подивився на Діму з камерою. – Недовго. Він купив цей будинок задешево в однієї сім’ї, яка спробувала звити там гніздо. Закінчилося тим, що дружину того власника поклали до психіатричної лікарні, а сам власник тяжко захворів.

– Було б цікаво заночувати в цьому домі, – озвучує свої плани Віктор.

– Нічого цікавого. Звичайні лярви. Приходять уночі під виглядом чоловіка чи жінки і висмоктують із вас життєву силу.

– Ну, гаразд, – каже Віктор. – Я бачу, ви людина з досвідом, погляньте, цей знак з’явився у нас сьогодні вночі. Хтось запалив вогонь у формі хреста, оточеного колом. Вам це нічого не нагадує?

Ольгерд Костянтинович дивиться. Усміхається. Підводить очі. Знову цей погляд знизу вгору, ця вдавана смиренність старого фавна.

– Це лабіринт.

– Знято. Дуже добре, – перериває процес режисер. – Але, будь ласка, Вітю, трохи жвавіше. В Олега знову мікрофон треться об тканину, поправте йому. Давайте ще раз.

Починаємо дубль із мовчанки.

Ольгерд Костянтинович запалює сигарету і з-під брови позирає на Віктора в яскравій футболці з логотипом «Формули-1», такої недоречної в цьому порослому мохом будинку. Якось один із слухачів курсу Ольгерда Костянтиновича (курсу лекцій, який можна було би назвати «Як керувати Всесвітом непомітно для санітарів»), поцікавився: чому Ольгерд Костянтинович палить. Той відповів, що його життя настільки аскетичне, що без тютюну воно позбудеться останнього промінчика надії. Я знав, що воно справді таке. Він міг усеньке літо жити на одній зупі з кропиви, ходити босим по встелених колючками акацієвих лісах, спати по три години на добу, по вісімнадцять годин на добу працювати над якоюсь ідеєю.

– Несподівано